Арсеній Яценюк у програмі «Позаочі» на каналі «Інтер»

-        Ви були на всіх щаблях влади. Зараз на пенсії?

-        Мій життєвий принцип – я ніколи не зупиняюся. До пенсії мені дуже-дуже далеко. Я думаю, що багато людей хотіли б, щоб я вже пішов на пенсію, особливо з моїх політичних опонентів, але я їм, до речі, бажаю так само дуже тривалого і плідного життя, тому що так – ми є опонентами, але ми не можемо бути ворогами. Ми всі люди. Щодо того, як будуть далі розвиватися події – вони будуть розвиватися так, як ти сам собі сплануєш, і це, до речі, важливо для кожної людини – визначити для себе ціль.

-       Ваша ціль?

-       Мій життєвий досвід дійсно дуже значний. Кожна посада, на якій я побував, – це була неймовірна відповідальність. І кожен робочий день, який розпочинався, як правило,о 7:30 ранку і закінчувався об 11-12 ночі, це була відповідальність перед мільйонами людей. Якщо ти це усвідомлюєш, якщо ти усвідомлюєш, що твій успіх – це успіх країни і що успіх країни так само твій, твоєї родини, твоїх друзів і всіх нас, українців.

-       Ви – фартова людина. Вам щастить на посади?

-       Це правда, що у кожної людини її життя, її майбутнє також залежить від того, що їй щастить, але я б не переоцінював цей факт. Доля дає шанс тоді, коли ти для цього дуже важко працюєш. Доля шанс дає тоді, коли вона тобі ставить випробування, ти проходиш ці випробування, і тоді ти отримуєш певний бонус. А тобі не буде постійно помазано медом. Тому що один раз помазали, другий раз помазали...а якщо доля бачить, що ти ледачий, тебе просто викинуть.

-       Роль Ваших батьків у вихованні?

-       Роль батьків у моєму вихованні просто неймовірна. Батьки пропрацювали все життя у Чернівецькому національному університеті. Бтько в мене історик, мати – викладач французької мови. І та культура, та опіка і ті цінності, які були і якідали мені батьки – я з ними живу. 

-       Французьку опанували?

-       Це у нас серйоза проблема у сім’ї. І коли ми зустрічаємося з мамою, я кажу – мамо, подивися, українська, російська – це зрозуміло, англійська – так само зрозуміло, але чому не сталося так, що я вивчив французьку мову? Нещодавно я зустрічався з французьким послом і сказав про те, що якщо є проблеми в Україні з євроінтеграцією, то це проблема того, що я не знаю французької мови.

-       Чому не перевезли батьків до Києва?

-       По-перше, Чернівці і Київ… Ну, Чернівці – Відень український. Є різниця у містах. По-друге, там зовсім інша атмосфера. Вони прожили все життя там, вони там працюють, там їхні друзі, там наша квартира, там наша сімейна енергетика. Вони не хочуть переїжджати до Києва. 

Марія Яценюк: - Оце кімната Арсенія, і коли вони приїжджають з Києва всією сім’єю, вони зупиняються саме тут. Для нас важливо, перш за все, – це родина. У квартирі мені було дуже затишно з ним, він любив щось конструювати. З конструкторами міг просидіти годинами, і ви знаєте, я практично забувала, що дитина є в хаті. Одного разу розбив нам термос китайський. Він був дуже цікавим і допитливим, йому було цікаво, що ж воно там усередині знаходиться. Він вирішив його молоточком постукати, це було ще у дитячому садку, розбити там всередині це все. Кажу, що ж ти зробив? «А я хотів знати, що там всередині таке блищить». Ну, на тому все і закінчилося. Ну, що ж, не наказувати ж.

Петро Яценюк: - У 85-му році я перебував у Канаді на стажуванні в університеті і звідти привіз двохкасетний магнітофон. Рано я встаю, магнітофон не працює. Кажу: Арсенку, ти його включав? «Ні, тату, не включав». А там же ж перехідники, він не розрахований на 220 вольт. Ну, я для того, щоб пом`якшити ситуацію, кажу: ну, напевне продали мені магнітофон недоброякісний. Минув певний період, я його відремонтував аж потім. Ну, це пройшло може тиждень, може днів 10, аж потім він мені признався: «Тату, я включив його в розетку, де було 220 вольт».

Ви знаєте ,скільки ведмедю оцьому років? Тридцять років. Його подарував хрещений батько, коли Арсенчикові виповнилося 7 років. Вже 30 років ми його зберігаємо, це реліквія дитинства Арсенія. 

Марія Яценюк: - У старших класах були трошки проблеми. Завжди були нелади з поведінкою. Я ходила на батьківські збори постійно. А коли поверталася, то отримував і батько, і син. 

Петро Яценюк: - Ми не виховували дітей у якому такому парниковому середовищі. Не виховували їх в особливих достатках, але виховували, щоб діти були чесні, щоб діти були працьовиті. Вони бачили, що в сім’ї. Дружина працювала, я працював. Будучи головою профкому я рідко бував дома. Зранку на роботі, увечері - гуртожиток. А потім дисертація.

От я пригадую, коли його забирали у банк «Аваль». Прийшли і кажуть: «Ми забираємо у вас сина». А у мене тут аж... Бачите, я розхвилювався, аж защеміло. Але потім минулось, все нормально було. Ну, були важкі моменти, були важкі періоди, але він долав це все, і долав успішно.

У Києві я пішов на ту квартиру, де він знімав. Ну, на мене це одразу навіяло певний навіть страх. Там було, здається, дві кімнатки, такий низький перший поверх, кругом чагарники. Я взагалі казав: як ти тут увечері? Тут страшно, тут світла немає. Так що не легко йому було на перших порах.

Марія Яценюк: - Пригадую з дитинства один момент. Були облігації якогось займу, я не пам’ятаю, це ще залишилося від наших дідусів і бабусь. У нас була ціла пачка. І ось він скликав усіх дітей з будинку нашого, і всім роздав по 2-3 облігації. Але, бачите, цей такий поступок його свідчить про те, що він все-таки добра душа. 

Петро Яценюк: - Коли я прийшов до банку, знову ж таки я це пригадую, він мене повів по тому відділі, де працював. І мені тоді всі говорили: «Якого ви маєте розумного сина. З ним дуже легко працювати».

Марія Яценюк: - Працює він занадто багато, я вважаю. Можливо, я була занадто вимоглива до нього. Оце мої постійні такі моралі – працюй більше, працюй більше. І тепер він мені нагадує, каже: «Ти бачиш, мамо, яка ти до мене вимоглива була»? На що я йому відповідаю, що якщо б я тоді не була такою, то ти б тепер не був таким.

-       Батьки ніколи Вас не критикують?

-       Звичайно, критикують.

-       За що?

-       Критикували у школі. У школі в мене був щоденник, як і в усіх.Він, як правило, був червоний. Так, це стосувалося поведінки. Кожен Божий день щось хтось із учителів записував про поведінку. У нас було 20 років випуску. Ну, були різні думки. Деякі кажуть, що не треба їхати, це повернення у минуле і ті люди, яких ти пригадуєш 20 років тому, зараз зовсім інші. Я прийняв рішення поїхати. Я отримав таку неймовірну позитивну енергетику… Всі чудово виглядають, всі відбулися, всі яскраві особистості. І ось ця зустріч з однокласниками дала мені додатково якоїсь такої впевненості. Щоправда, звичайно прикро, що частина класу не приїхала по одній простій причині – вони виїхали за кордон. Хто до Америки, хто до Канади, хто до інших країн світу.

-       Як і Ваша сестра?

-       Так, моя сестра проживає у США.

-       Для батьків важко було прийняти таке рішення?

-       У нас батьки взагалі набулися нами. Потім я поїхав до Києва, Аліна поїхала до США.

-       У скільки років вона прийняла таке рішення?

-       Років 15 тому. Я не пригадую точно.

-       Вона народила? 

-       Так, вона народила дитину. Вони приїжджали сюди. Дитина на ім`я Джеймсік, він дуже схожий на мою Софійку.

-       Сестра поїхала за щастям чи що ?

-       Я думаю, що це було і те, і інше. Вона саме закінчувала іноземні мови у Чернівцях. У Аліни є перша дитина, це моя племінниця Уляна. У неї взагалі неймовірне знання англійської, тому що вона практично виросла за кордоном. І я її шаную за те, що вона дуже трудолюбива. Ви розумієте, що таке в США чогось добитися? Там не ходять хабарі, там не можеш здати іспити за домовленістю, там іншого шляху, ніж через знання, не існує. Вона сидить над книжками, вона тяжко працює і я дуже за це її шаную. І мені дуже прийкро, що моя сестра, з одного боку. виїхала, а з іншого – вона залишається громадянкою України.

-       Була спокуса також поїхати?

-       Дуже велика спокуса була поїхати. Я виграв один із конкурсів у Чернівецькому державному університеті на поїздку до Канади. Але не дивлячись на те, що батько мій працював в університеті, чомусь той, хто повинен був поїхати до Канади – це я, був замінений на іншу людину, а мене залишили на потім.

-       Це було справедливо?

-       Дуже добре, що це сталося, тому що я не знаю, чим би це могло закінчитися, якби я виїхав до Канади чи США. Така історія могла б по-різному розвиватися. Отже, мені не треба було їхати, і тому я туди не поїхав.

-       Як думаєте, не розчарували своїх викладачів?

-       Це треба у них запитати. 

І. Сельничук (хрещений батько): - Пам’ятаю, біленьке дитятко бігало. Заважав нам збиратися, поговорити, шустрий дуже був. Але був настирливим. Відстоював свою правоту завжди.

І. С.: - У студентські роки підходить до мене і каже: «Іване, яку вам юридичну послугу надати? Я кажу: «Арсен, звідки у тебе юридичні послуги»? Він каже: «Не тільки юридичні, а й економічні. Ми створили фірму «Юрек». Ну, і була робота. Саме пішов процес приватизації. Дали роботу. 

В. М.: - Багато пройшли разом. Я, наприклад, вивчив юридичну систему з ним, тому що цікаво було. Ми з ним не просто вчили англійську мову, а англійську мову юридичну, американську, братійську. І це йому дало, я думаю, підґрунтя для того, що коли він був міністром закордонних справ, то він міг дати собі раду. Ми побачили нове покоління, нових знаючих людей.

Отець В. Сиротнюк: - Собор Успіння Богородиці – так називається наш храм. До цього храму ходила Ольга Кобилянська, і вона молилася на тому самому місці, де тепер молиться мама Арсенія Петровича, пані Марія. Арсеній Петрович такий скромний чоловік, Божий скромний чоловік. Ось ця ікона подарована Арсенієм Петровичем і, думаю, ті, хто прикладаються до неї, навіть цього і не знають. Можливо так і має бути, тому що Господь Бог знає всіх своїх жертводавців. Я думаю, що Арсеній Петрович є не конфліктним чоловіком. Він є миролюбивим, шукає можливості використати ту свою, можливо, дипломатичну виправка, хоч іноді здається, що ми всі слідкуємо, не тільки наша парафія, але і вся Україна за його працею. Коли треба сказати чітке або різке слово, то він це вміє сказати. Добрий сім’янин. Для будь-якого сім’янина – це є важлива чеснота. Пане Арсеній, хочу, щоб Ви все пам’ятали. Та Ви і пам’ятаєте, що є в Чернівцях ця українська церква, українська громада, де за Вас завжди моляться. І серед тих щирих до Господа взиває молитви і Ваша матуся. І ми гарантуємо Вам і запевняємо, що ми будемо і далі молитися за Вас. Успіхів Вам, а найважливіше – здоров’я.

-       Хто чекає на Вас вдома?

-       Дружина. Вона у мене дуже великий молодець. Вона завжди чекає, до будь-якої години. Діти лягають спати о 10-10:30. Коли я приходжу раніше, то, як правило, Софійка, менша татова копія, хоче, щоб тато почитав книжечку, але це не просто читання. Тереза зі мною часто-густо за це свариться. Тому що я не просто читаю, а я роблю такий невеличкий спектакль. Якщо це вовк, то я показую, який це вовк. І вона потім не може заснути з-за цього, тому що довго сміється. Христинка, це старша дитина, вона вже навчається у школі, має багато завдань. Тереза її водить на всі можливі і неможливі заняття, гуртки, мови, музику і багато чого іншого…

-       Що найважче було подолати у житті?

-       Бувають обставини, на які ти не можеш вплинути. Це самі страшні обставини. Це хвороба і смерть. Все інше у житті ти здатен виправити. У нас були дуже складні у сім’ї випробування. Це стосувалося і батьківської хвороби. Я дуже добре пригадую, як тато захворів. Я, здається, був на другому курсі юридичного університету, це саме тоді я заснував юридичну фірму. І так сталося, що я тоді тільки купив машину в складчину, «Ваз-2102». Це «Жигулі пікап», ми її відремонтували, пофарбували, і треба були гроші на операцію. За один день я продав цю машину, і Богу дякувати - тато здоровий і ми це перейшли.

-       Недоліки у Вас є?

-       Звичайно.

-       Які?

-       Та їх ціла купа.

-       Розкажіть.

-       Як будь-яка людина, я не люблю критику. Але я змінився. За останні 5 років я її почав слухати. І я почав не тільки її слухати, а я почав потім після цього проводити таку собі рефлексію, коли ти шукаєш відповідь на питання: «як це виправити»? Ти розумієш, що якщо тебе критикують, то це не просто тобі хочуть зробити недобре.

-       Раніше Ви так думали?

-       Так. У мене і світогляд, до речі, змінився за останні 10 років.

-       У який спосіб?

-       На багато речей я став по-іншому дивитися.

-       Коли казали, що Ви молодий і неуважливий, Ви змінилися на користь чого?

-       На старий і розважливий. Я, напевно. в молодість повернуся. Пригадую, коли у Крим приїхав і там був такий собі Борис Дейч, він є зараз депутатом, він був тоді головою ВР Криму, він мене до себе підгкликав і каже: «Арсен, молодость – это порок, который очень быстро проходит».

-       Коли вирішили створити родину, скільки було років?

-       Ну, 25 мені, здається, було. Тереза була, є і буде неймовірно красивою жінкою. Вона столична дівчина, а я з Чернівців, хоча я вважаю, що Чернівці – це столиця. Спочатку ми просто спілкувалися і пили каву. А потім воно все пішло, як мало піти. Я якось завжди був впевнений, що у нас буде сім’я з Терезою.

-       Коли кажуть, що нове покоління змінить стару політичну еліту, Ви думаєте про те, що це могли б бути Ваші діти?

-       Я б хотів, щоб старша була медиком. Знаєте чтому? Тому що я хотів бути медиком.

-       Це Ваша мрія дитяча?

-       Так. Десь до 10-го класу я хотів бути медиком і я чітко знав - ще й яким медиком я хочу бути. Я хотів бути хірургом, а потім з мене чомусь вийшов юрист. А Софійка має дуже гострий розум. До речі, вона б могла претендувати на політичну роль.

-       Вам би цього хотілося?

-       Я думаю, що так. Ви мені підказали правильний напрямок думки.

Терезія: - Взагалі, ми познайомилися на роботі. Ми разом працювали. Я вже декілька років працювала в банку «Аваль», Арсенія запросили до нас із Чернівців, і таке перше враження - він був дуже незвичайною людиною, він і залишається незвичайною людиною, дуже харизматичною, дуже відкритою, людиною.від якої пішла така дуже сильна, хороша енергетика.Тобто, там якісь жарти почалися, ми познайомилися і завжди все якось так жартами у нього, і почалося з якоїсь такої дружби, нам було дуже цікаво разом. Тобто, ми могли після роботи піти каву попити, посидіти і поговорити. З часом дружба перетворилася на кохання.Як тільки ми одружилися, як сталося, ніби на замовлення Бог дав - я одразу завагітніла. І в нас народилася Христинка. Ми дуже її чекали. Арсеній був дуже уважним до мене, коли я була вагітна першою дитинкою.Дбаємо про те, щоб вони, окрім школи, ходили до гуртків, вивчали мови, ходили до театрів, на виставки, спілкувалися більше з ровесниками. Ми дозволяємо Христинці запрошувати друзів додому, тобто це для нас абсолютно не проблема. Ми хочемо, щоб вони були освіченими і вільними людьми.

Софійка: - Вообще он у нас очень-очень хороший. Он нам всегда покупает подарки. Он работает в ВР. Он депутат. Он хороший человек, потому что он всегда говорит хорошие слова по телевизору. 

Христинка: - Одного разу я робила собі омлет. Тато каже: «Христино, давай я тебе по-нормальному навчу». Коли я скуштувала його, це було щось неймовірне.

Терезія: - Я, напевно, більше займаюся академічним вихованням. А він грається з ними. Він з таким задоволенням приходить з роботи і грається... Вони чекають. Тобто, вони там і в схованки грають, і щось малюють, і співають. Він дуже, я так розумію, відпочиває морально з ними. Він би хотів, ще коли Христинка народилася, була дуже маленькою, щоб Христинка була лікарем. Тому що він сам у дитинстві деякий час хотів бути лікарем. До речі, зараз він робить уколи, він робить перев’язки. Ми зрозуміли, що вона лікарем, напевне, не буде ніколи, тому що вона дуже творча особистість. Вона прекрасно малює. Якась професія у неї буде пов’язана з творчістю.

Христинка: - Так получилось, что я первая захотела стать стилистом, но потом, когда моя сестра тоже начала рисовать всякие эскизы и делать мне прически, ей тоже очень понравилось и она тоже решила этим заниматься.

Софійка: - Мне очень нравится, как он одевается на работу, он всегда подбирает красивые галстуки и костюмы. Ему очень идут белые и синие рубашки.

Терезія: - Він ходить уже багато років тричі на тиждень у спортзал обов’язково. Якщо немає часу ввечері, то це може бути рано вранці, якщо немає часу вдень, вранці, то це може бути пізно ввечері, і навіть з температурою він ніколи не пропускає тренування. Він взагалі дуже цільова людина. Тобто, якщо в нього є якийсь план, то він обов’язково дотримається. Приходячи додому продовжує працювати. Тобто, у нього всередині себе продовжується робочий день, він ще обдумує, планує щось. Інколи таке буває, тобто я відчуваю, що йому треба дати можливість завершити робочий день.

Софійка: - Папа очень устает от работы. Он приходит в 12 ночи, потому что у него там встречи, совещания. Он всегда ездит в командировки.

Терезія: - Напевне, хотілося, щоб він менше працював, щоб швидше приходив додому. Нещодавно була ситуація складна, в якій опинилася наша родина - на жаль, у моєї мами діагностували рак. Але слава Богу, що через місяць обстажень виявився неправильним діагноз, але ми всі вже готувалися до самого страшного. І Арсеній стільки підтримував мене і мою родину в цьому і робив все, що міг. Просто ми з ним бувально кожну ніч сиділи і про це говорили, і він намагався підтримувати. Він казав: «Ну, не переживай. Все ще буде нормально, ми зробимо все, щоб твоя мама була здорова і жива». Тому Арсеній зараз, напевно, голова нашої великої родини. Тобто, в цю родину входять діти, я, мої батьки, його батьки. Він, напевне, у нас головний. Арсеній дуже надійний чоловік, з яким завжди і дружина, і діти почуваються комфортно. Я думаю, яку б посаду він не обіймав, яку б долю він не вибрав, він завжди зробив би для своєї родини все.

-       Скількома мовами володіють дівчата? Російська, українська…

-       Ще, звичайно, англійська, тому що ми навчаємо їх. Тобто три базові мови.

-       Ви говорите з ними англійською?

-       Я розмовляю з дітьми виключно українською. Тереза розмовляє українською та російською. Також я дуже часто розмовляю англійською, але діти ще окремо навчаються англійської мови. 

-       Хто домашні завдання перевіряє?

-       Тереза перевіряє. 

-       А Ви що?

-       Я також займався цим питанням. 

-       На батьківські збори ходите?

-       Ні.

-       Чому?

-       Мій тато також не ходив. Але я навчав Софійку читати. Це було дуже цікаво. Вона одразу почала читати після того, як я її навчив.

-       А що Ви зробили? 

-       Ну, я дуже наполегливий учитель. Доки вона не прочитає так, як потрібно, ми не розходилися.

-       Той шлях, який Ви пройшли, полегшує шлях Вашим дітям. Це допомога чи ні?

-       Їм навпаки набагато складніше, ніж мені. 

-       Чому?

-       Те, що могли б зробити інші діти, я своїм просто забороняю. 

-       Чому? 

-       Тому що це може бути не так оцінено суспільством. Я зараз дуже сильно залежний від суспільної думки. І це для дітей створює великі проблеми. 

-       Ви сваритеся, як і в будь-якій родині?

-       Якщо я вам скажу, що це не так, то я вам збрешу. Ми така сама родина і така сама сім’я, як і всі 47 мільйонів українців. У нас бувають хвилини щастя, у нас бувають секунди сварок. Це завжди відбувається.

-       Хто першим робить крок до примирення?

-       Коли як. 

-       А як коли?

-       Ну, як правило, ми зажди з дружиною знаходимо порозуміння разом. Це завжди відбувається. І з дітьми часто-густо це буває. Тому що діти бешкетують. Ну, це ж діти. Тереза, вона більше така... вона більше любить порядок, ніж я. Я кажу: «Терезо, ну це ж діти. Ну, звичайно ж вони повинні перевертати всю хату. Це природне явище. Зате вони живі, зате вони цікаві. І це частина нашого життя. І те, що вони якось не так повернулися, не те сказали – нічого страшного. Це – діти». 

-       Ви вмієте готувати?

-       Я ще можу й заспівати. А ще у мене є одна нереалізована мрія, якої навчила мене старша донька. Я доволі короткий період, десь місяців три, навчався на фортепіано, а Христину ми направили до професійного фахового навчання. Я знаю ноти тільки по звучанню, але взагалі не знаю нотного ряду. Я по-пам’яті. От вона мені показує і я по-пам’яті можу грати за нею. 

-       Як відпочиваєте?

-       Тричі на тиждень регулярно у спортивному залі. Кожен раз, коли приїжджаєш до спортзалу, ти дуже хочеш, щоб він згорів перед тим, як ти туди зайдеш. Але коли ти вже зайшов, ти став на доріжку, взяв штангу, гантелі, ти пішов і не здаєшся.

-       І гордий, що подолав?

-       Так. А потім вийшов і кажеш: «ну, як я?»

-       Як шопінг?

-       Я ненавиджу ходити по магазинах, але дуже люблю ходити до продуктових магазинів і на продуктові ринки. Там я можу провести неймовірну кількість часу.

-       Торгуєтеся? 

-       Так. Це ж цікаво. Це - спілкування. Тобто, ти, по-перше, поговориш з людьми. По-друге, доки ти там будеш вибирати те сало чи те м’ясо, ти отримаєш масу цікавої інформації. Тому це також частина мого життя. Ви запитували про позитивну енергетику. Там її можна отримати.

-       Якщо б не політична кар’єра, чим би Ви заробляли на життя?

-       Я завжди думаю про це запитання. У мене є моя базова професія. Я маю дві освіти – юридичну і економічну. Я завжди зароблю на життя. Я завжди можу повернутися до юридичної практики і ніколи не буду цього цуратися. Я вам скажу, що якщо б я був офіціантом, я був би найкращим офіціантом міста Києва, і я до цього дуже спокійно ставлюся. Тому я завжди знайду, як прогодувати сім’ю і як заробити.

-       Зрада. Стикалися з цим?

-       Це неприємна річ, яка рано чи пізно спіткає кожного.

-       Уникнути ніяк не можна?

-       Не буває.

-       Не вибачаєте людей, які Вас зраджують? 

-       Прощення – це дуже важлива річ.

-       Про що мрієте найбільше?

-       Я маю мрію. Я живу з цією мрією і для цієї мрії. І я її обов’язково досягну.

-       Ви забобонний? Ви не говорите в голос? 

-       Ні, я вам скажу, яка це мрія. Я хочу, щоб наші люди не шукали кращої долі за кордоном, як шукала моя сестра. Я хочу, щоб ми жили, а не виживали. Ми це обов’язково зробимо і я це зроблю. Я в цьому впевнений. 

Квітень 2011-го року