Арсеній Яценюк вдруге завітав на програму "Позаочі", де поділився невідомими фактами свого обистого та суспільного життя. У зйомках передачі взяли участь батьки, дружина та доньки політика.
- Які ступені ваших політичних амбіцій на сьогодні?
- Ми можемо говорити про якісь державні пости, але це не зовсім вірно. Треба говорити про те, якої цілі ти хочеш досягнути. І дуже важливо досягнути цілі для країни і для 46 мільйонів українців, які живуть у нашій Україні. Зараз життя не дуже просте. І воно не тільки в Україні непросте, воно в цілому світі непросте. Якщо ти піклуєшся про долі мільйонів людей, а не думаєш про мільйони доларів, тоді ти дійсно стаєш державним діячем.
- Школу закінчили із срібною медаллю. Чому не із золотою?
- Там було два предмети, які я не дотягнув – це алгебра і геометрія. До речі, геометрія вже майже була на п`ятірку, не пригадую що там сталося, просторове уявлення у мене досить непогане, а по алгебрі так і залишилася четвірка. Тому рахую я не дуже добре, але намагаюся у гуманітарних науках здобувати те, що не вдалося здобути у точних науках.
- За кого голосуватимуть Ваші батьки?
- Мої батьки будуть голосувати виключно за Об`єднану опозицію «Батьківщина».
- Ви думаєте?
- Переконаний.
Марія Яценюк: Оце кімната Арсенія, і коли вони приїжджають з Києва всією сім’єю, вони зупиняються саме тут. Для нас важливо, перш за все, – це родина. У квартирі мені було дуже затишно з ним, він любив конструювати. З конструкторами міг просидіти годинами, і ви знаєте, я практично забувала, що дитина є в хаті. Одного разу розбив нам термос китайський. Він був дуже цікавим і допитливим, йому було цікаво, що ж воно там всередині знаходиться. Він вирішив його молоточком постукати, це було ще у дитячому садку, розбити там всередині це все. Кажу: «Що ж ти зробив»? «А я хотів знати, що там всередині таке блищить». Ну, на тому все закінчилося. Ну, що ж, не наказувати…
Петро Яценюк: - У 85-му році я перебував у Канаді на стажуванні в університеті і звідти привіз двокасетний магнітофон. Рано я встаю, магнітофон не працює. Кажу: «Арсенку, ти його включав»? «Ні, тату, не включав. А там же ж перехідники, він не розрахований на 220 вольт. Ну, я для того, щоб пом`якшити ситуацію кажу: «Ну, напевне продали мені магнітофон недоброякісний». Пройшов певний період, я його відремонтував. Аж потім, це пройшов може тиждень, може днів 10, аж потім він мені зізнався: «Тату, я включив його в розетку, де було 220 вольт».
Ви знаєте, скільки ведмедю оцьому років? 30 років. Його подарував хрещений батько, коли Арсенчикові виповнилося 7 років. Вже 30 років ми його зберігаємо, це реліквія дитинства Арсенія.
Марія Яценюк: У старших класах було трошки проблем. Завжди були нелади з поведінкою. Я ходила на батьківські збори постійно. Мама, хоча це батьківські збори були. Повертаючись із школи, я, як то кажуть, починала. Звичайно, отримував і батько, і син.
Петро Яценюк: - Ми не виховували дітей в якомусь такому парниковому середовищі. Не виховували їх вособливих достатках, але виховували, щоб діти були чесні, щоб діти були працьовиті. Вони бачили, що в сім’ї. Дружина працювала, я працював. Будучи головою профкому я рідко бував дома. Зранку на роботі, увечері - гуртожиток. А потім дисертація. От я пригадую, коли його забирали у банк «Аваль». Прийшли і кажуть: «Ми забираємо у вас сина». А у мене тут аж... Бачите, я розхвилювався, аж защеміло. Але потім пройшло, все нормально було. Ну, були, без сумніву, важкі моменти, були важкі періоди, але він долав це все і долав успішно.
У Києві я пішов на ту квартиру, де він винаймав. Ну, на мене це одразу навіяло певний навіть страх. Там було, здається, дві кімнатки, такий низький перший поверх, кругом чагарники. Я взагалі казав: «Як ти тут увечері? Тут страшно, тут світла немає». Так що не легко йому було на перших порах.
Марія Яценюк: - Пригадую з дитинства один момент. Були якісь облігації якогось займу, я не пам’ятаю, це ще залишилося від наших дідусів і бабусь. У нас була ціла пачка. І ось він скликав усіх дітей з нашого будинку і всім роздав по 2-3 облігації. Але, бачите, цей поступок його свідчить про те, що він все-таки добра душа.
Петро Яценюк: - Коли я прийшов до банку, знову ж таки я це так пригадую, і він мене повів по тому відділу, де працював. І мені тоді всі говорили: «Якого ви маєте розумного сина. З ним дуже легко працювати».
Марія Яценюк: - Працює він занадто багато, я вважаю. Можливо, я була занадто вимоглива до нього. Оце мої постійні такі моралі – працюй більше, працюй більше. І тепер він мені нагадує, каже: «Ти бачиш, мамо, яка ти до мене вимоглива була»? На що я йому відподаю, що якщо б я тоді не була такою, ти б тепер не був таким.
- Ви отримали чудову освіту завдяки батькам. Не боїтеся розчарувати їх?
- Я думаю, що справа навіть не в освіті. Звичайно, що освіта дійсно була чудова. Коріння глибокі, дуже міцні у нашої сім’ї, в нашої родини. І це те, що я передав і передаю своїй сім’ї, своїм дітям. І це те, що завжди підтримує. Це те, що є неймовірна енергія. Коли ти трішки починаєш старіти, то дещо і цінності змінюються. І тоді ти дійсно розумієш, що треба цінувати. Сама велика цінність – це, звичайно, родина і сім’ї. Це найбільша цінність. Це тато, мама, діти, дружина.
- Як сприйняли звістку батьки про те, що Ви вирішили розпочати сімейне життя?
- Дуже були щасливі, тому що вони всі хотіли внуків. Щоправда, вийшло дві внучки. Звичайно, що для батьків це було дуже приємно, тому що у мене дуже чудова дружина, чудова сім’я, і тато з мамою отримали нову молодість завдяки нашим дітям. До речі, менша дуже схожа на мене. Оце я подивився щойно фотокартки сімейного архіву.
Терезія: - Коли ми познайомилися, Арсенію було всього 23 роки, але він уже тоді був серйозним, дорослим, надійним. Мав таке чоловіче блогородство. Це, напевне, у першу чергу мене і захопило. Таке красиве ставлення до жінки. А явважаю, що це одна з головних якостей будь-якого чоловіка, тим більше політика, тому що як ти ставишся до жінки, так ти ставишся до колективу, так ти ставишся до своєї країни.
Він дуже любить свою країну. Він дуже любить своїх людей. Він дуже любить землю, на якій ми всі народилися, і дуже хотів би нею пишатися. І було створено такий Фонд. Місія Фонду – представницька. Ми представляємо Україну за кордоном. Ми хочемо, щоб нас знали, щоб нас цінували, щоб ми були цікавими, щоб нас запрошували до себе, щоб читали книжки, щоб слухали музику, щоб дивилися наші фільми. Якщо ти маєш хорошу освіту, якщо ти прагнеш самореалізації, то зрозуміло, що ти хочеш працювати і бути корисним суспільству. Я намагаюся утримувати ваги рівними завжди. Це дуже складно. Але я намагаюся, щоб родина і діти не були обділені моєю увагою. І з задоволенням працюю у Фонді.
Щодо Арсенія, то він трішечки змінився в сенсі того, що став не такий максималістичний. Став трошки м'ягший. Ще, напевно, трошки мудріший, життєво мудріший. Тобто, більш філософськи став ставитися до деяких речей. В принципі, все одно максималіст. Якщо щось робить, то помаксимуму. Виховувати людей – по максимуму.
Познайомила Арсенія з батьками. Мій тато досі Арсінія називає «синок». Тому що у тата дві дочки – я і моя сестра. І такі теплі взаємовідносини з Арсенієм… Тобто, як у сина і у тата. Мій чоловік Арсеній і мій тато дуже подібні, а я свого тата люблю і поважаю. Тому, напевно, так сталося у житті, що мій чоловік за характером дуже подібний на мого тата.
Раз на тиждень ми обов'язково проводимо час всією родиною. У нас чудовий заміський будинок. І ми можемо вийти, погуляти, покататися на велосипедах. Любимо взимку кататися на лижах. Їздимо кудись, де є хороший сніг. Любить Арсеній дуже багато часу, коли має можливість, проводити з дівчатами. Він з ними перетворюється на дитину. Вони граються у схованки. Вони разом малюють. Вони читають. Це так важливо, коли тато може рослабитися з дітками. Коли він може бути не суворим, не запитувати про уроки, не запитувати про оцінки, а просто бути з ними щирим, добрим, відвертим, просто добрим татом.
Хотілося б, звичайно, щоб більше часу чоловік був вдома, але я чітко розумію, що така доля, така робота, такий вибір – і я його завжди підтримую.
Христина: - Я не знаю чому, але я завжди дарую татові на День народження картини різні. Тато дуже любить, коли ми малюємо. Ось Софійка намалювала котика. Тато каже, що на Персика схожий. Ну, дуже подобається. Тато схвалює це. Щодо навчання, так дуже вимогливий. У нашій родині не може бути такого, щоб хтось погано вчився.
Софійка: - Я його називаю зайчиком. Він в окулярах, як зайчик, тільки ще вушка такі. Тату, я бажаю тобі здоров'я, щастя, щоб ти був щасливим і в тебе було дуже багато успіхів у житті, щоб ти був красивим, розумним і завжди був добрим до всіх.
Христина: Успіхів тобі, тату. Щоб не так втомлювався на роботі, поменше працював, приходив додому завжди дуже рано. Хочемо з тобтою проводити більше часу.
- Ви могли обрати інший шлях. Ви зробили непогану кар’єру банкіра.
- От все, що було раніше, воно дало можливість стати таким, яким ти є. Це такі великі життєві уроки, це дуже значний досвід. І от що важливо. Важливо, що де б ти не працював, у якому колективі ти б не був, які б посади не займав, чим би ти не займався взагалі, ти повинен намагатися досягнути самого максимуму, просто проявити себе. Чи ти просто юрист, з якого я розпочинав, чи ти… до речі, у школі я навіть мив машини і ремонтував їх. До сьогоднішнього дня я ще добре знаю, як влаштовані всі автомобілі «ВАЗ», починаючи з «ВАЗ 2101» і закінчуючи «ВАЗ 2107», ще в радянські часи були такі машини.
- Це в такий спосіб заробляли свої перші гроші?
- Так. І якщо у тебе є бажання бути першим, то ти прикладаєш максимум зусиль і тоді дійсно стаєш цим першим.
- Для мене було дивиною, що Терезія займається справами Фонду, який був заснований на ваші гроші.
- Це коли я ще був міністром закордонних справ України і була одна велика проблема – це імідж України в світі. І тоді було прийнято мною рішення, що давайте створимо Фонд «Відкрий Україну», красиво англійською OpenUkraine. І цей Фонд почав працювати. Він працює вже з 2007 року. І Україна фактично стала таким представницьким місцем для дуже багатьох міжнародних конференцій. Є одна конференція в Ялті, яку щорічно проводить Фонд Віктора Пінчука, а друга конференція, яку проводимо ми – це Міжнародний Безпековий Форум в Києві, який також ми проводимо щорічно. Сюди приїжджають міністри закородонних справ, сюди приїжджають півсвіту. Люди говорять про глобальні питання. І Тереза зайнялася Фондом декілька років тому. Я вам скажу, що Фонд став менш зовнішньополітизованим, а став більш людським. Тереза розпочала масу програм. Соціальних, гуманітарних. Ми перекладаємо українські книжки на іноземні мови. Я гордий тим, що українські автори можуть видаватися, починаючи з польської і закінчуючи німецькою, англійською і французькою.
- Дружина Клінтона зробила карколомну кар’єру після виходу на пенсію президента Клінтона. Вас не лякає, що Ваша дружина може обійти Вас?
- Я погоджуюся з тим, тому що перед цим президент Клінтон був двічі президентом США, а потім Хіларі Клінтон стала державним секретарем США. Тому це абсолютно нормальне явище.
- Те, що дружина займає активну позицію Вас не дратує?
- Мене, навпаки, це дуже тішить. І вона отримує, певне, я ж бачу, задоволення від цієї роботи. Це дуже важливо, коли жінка отримує задоволення від того, чим вона займається.
- Батьківські збори хто відвідує?
- Жодного разу я поки що не був на батьківських зборах. І це мені великий мінус. Мені соромно за це. Але, при цьому, Тереза завжди ходе на батьківські збори і спілкується і з директором школи, і з вчителями. Цікаві речі я інколи дізнаюся, особливо про старшу. Потім іде певна виховна година. Вона все послухає, почує, скаже: «Я більше так ніколи не буду робити». І цього вистачає рівно на 24 години. І тут вона мені нагадує мене, тільки років так 25-30 тому. Я таким бешкетником був… Тому дітям було у кого вдатися.
- У будь-якій країні є якась повага до інституту державного устрою, є традиції державного устрою, які треба було б поважати і опозиції у тому числі, чи я помиляюся?
- Це правда, що традиції треба поважати. Але в першу чергу треба поважати владі свій народ. Я не можу поважати традиції корупції. В Україні завжди була корупція, це треба відверто визнати. Але такого рівня грабежу, як за останні 2,5 роки, жодного разу не було.
- А як Ви будете боротися з корупцією?
- Я вам скажу як перемогти. Є дуже простий рецепт. Якщо ти очолюєш країну, якщо ти очолюєш парламент, міністрество, то в першу чергу починати треба з себе. Боротьба з корупцією розпочинається з президента, прем’єра, депутата і кожного рядового чи іншого чиновнка. Ось що таке боротьба з корупцією.
- Коли-небудь давали хабарі?
- Ніколи.
- Невже?
- Так.
- І як вам жилося?
- Ну, окрім, звичайно, ДАІ. Це само собою розуміється.
- Давали «даішникам» хабарі?
- Звичайно.
- Я не можу в це повірити…
- Повірте. У 20 років, коли на машині ганяв. Це які роки були? Незалежна Україна тільки розпочалася. Було.
- Винен той, хто дає хабар?
- Винні всі.
- Більше, ніж той, хто бере?
- Хабар став частиною суспільної моралі. Але я ще раз повертаюся до того, що якщо ми кажемо про рядового працівника ДАІ чи про вчителя, чи про лікаря, я не назву це хабарем. І це не є корупція. У сьогоднішніх умовах – це звичайно є правопорушення. Часто-густо це є просто спосіб для виживання. У особливості те, що стосується, наприклад, лікарів. На 1,5-2 тисяч гривень зарплати вони просто або поїдуть до сусідньої країни працювати, або їм якось треба жити. А справжня корупція, це не 100 чи 200 гривень. Це сотні мільйонів доларів, які, наприклад, були розкрадені на «Євро-2012». Це об’єкти державної власності, які коштують мільярди доларів і скуплені за копійки.
- А чому ці факти ніколи не були доведені?
- Тут дуже просто доводити. В Україні побудований самий дорогий стадіон у світі, у місті Києві.
- Хіба це погано?
- Це чудово. Просто він найдорожчий у світі. А повинен коштувати він удвічі менше. Це не моя позиція, це позиція міжнародних експертів. А щодо того, чому не доведено скажу, чому не доведено. Тому що нам потрібна більшість для того, щоб створити спеціальну комісію з питань розслідування цих фактів.
- Не погано, коли наші люди знаходять себе за кордоном. У вас також була можливість. Чудова англійська, чудова освіта. Чому залишилися в Україні?
- Це вибір справжнього громадянина країни, який дійсно хоче змінити щось у своїй державі. Нас ніхто ніде не чекає. Ми повинні робити все для своєї держави. Тому що кращої країни на теренах Східної Європи не знайти. Є все, починаючи від газу і нафти і закінчуючи корисними копалинами, землею. Така територія. Такі люди…
- Скільки було років, коли вперше потрапили за кордон?
- Це коли я був у дуже свідомому віці. Це був, якщо не зраджує пам’ять, 1997-й, це була Австрія.
- Що вразило найбільше?
- Чистота. Це було, напевне, тоді таке найяскравіше враження. Тому що по архітектурі вона мені нічим не відрізнялася від моїх рідних Чернівців, адже Чернівці були частиною Австро-Угорщини. Але от що стосується чистоти – це так. І усміхнені люди. Це ще був один такий позитивний шок. Всі посміхаються. А у нас ще є такий пострадянський синдром. Надуті, сірі. А тоді були ще великі проблеми. Тобто, 97-98-мі роки – це період фінансової кризи, багато людей взагалі позалишалися без роботи. Але до Австрії чи до Польщі декілька сотень кілометрів. Всього-на-всього декілька сотень кілометрів. І там зовсім інше життя. Там зовсім по іншому ставляться до кожної окремо взятої людини. І там зовсім інші права має така сама людина, яка так само народжена. Люди народжені з рівними правами. Всі ходимо під Богом, але всі ходимо по різному.
- Які стосунки залишилися з людьми, з якими Ви працювали у владі?
- Людські стосунки завжди залишилися чудові з усіма, з ким я працював. Навіть з тими людьми, які сьогодні знаходяться у владі. Ми можемо бути політичними опонентами, але ми залишаємося завжди людьми. І більшість тих людей, з якими я працював, у принципі, доволі порядні люди. І мені приємно згадати кожну зустріч, кожну нашу спільну роботу, кожні наші конфлікти, кожні наші перемовини і кожні наші досягнення.
Колега: - Ми з ним Близнюки. Справа в тому, що Арсеній Петрович народився 22 травня, а я 23-го. Ми вітаємо один одного з Днем народження. Телефонує голова НБУ Сергій Тігіпко і говорить: «Наталя Іванівна, як вам ваш куратор?». Захожу. Знайомлюсь. Сидить молода людина. Ми познайомилися – і одразу в бій. Ходімте, кажу, в департамент по структурних підрозділах. І так, він в пальто, я за ним. У нього дуже такий швидкий крок, і ми з ним пішли подепартаменту управління. І так відбулося наше перше знайомство. А через півтора місяця я з ним могла розмовляти чисто монетарною мовою.
Я дитина того минулого століття, він мені у сини годиться, але справа в тому, що з ним працювати було нелегко, тому що він дуже вимогливий до себе і до підлеглих, незалежно від рангу, як він до кого ставиться.
Я пропрацювала у банківській системі все життя, а в НБУ – з першого дня його створення. Щодо людей, які розбираються у грошово-кредитній політиці і грошово-кредитному регулюванні, то він тут перший із перших. Він був дуже лаконічний, і сленг у нього був такий простий, він завжди ставив питання – сутність, висновки, пропозиція. І це людина, яка запроваджувала дуже такі прості людські форми спілкування, які спершу сприймалися скептично. Говорив:«Давайте зробимо селекторні наради з нашими територіальними управліннями, щоб у нас був доступ інформації зворотній». Думаю, це ж не виробництво. У моєму уявлені селекторна нарада – це коли директор заводу проводить її по виробництву. Як ми шкодували, коли перестали проводити у нас селекторні наради, коли він пішов.
Я о 23-й годині йшла додому, а Арсеній Петрович залишався, тому що в нього ще була купа справ. Я о 8-й годині приходила, він уже був на роботі. Тому він – трудоголік, я не знаю якого гатунку. Були жорсткі вимоги. Були дещо непопулярні, адміністративні міри, але завдяки цим мірам банківська система спрацювала таким чином, що практично ні один банк не був ліквідований у той період. Тобто, це говорить про те, що була забезпечена стабільність роботи банківської системи. І тоді в НБУ говорили 5-6 керівників-менеджерів такого рівня і такого фаху і патріотизму, і Україна процвітала і населення дуже гарно жило.
- Наталя Іванівна… я їй, до речі, присвятив книгу. Вона, власне кажучи, і зробила з мене людину, яка розуміється, що таке грошово-кредитна політика. Парадокс знаєте в чому був? Ну, зрозуміло, що Національний банк весь, як і вся банківська система, всі підтримували Помаранчеву революцію. І начебто всі хотіли піти на революцію. А Тігіпко очолював штаб Януковича. І тут виходить так: я, як в. о. керівника НБУ, зрозуміло, що прозахідний і підтримую Помаранчеву революцію, а Тігіпко пішов з Національного банку у відпустку і очолює штаб тодішнього кандидата в президенти Януковича. Всі ж начебто бояться. З одного боку хочеться ж Помаранчеву революцію підтримати, а з іншого – боятися втратити роботу. Я їх всіх зібрав і кажу: «Дивіться, ви маєте право висловлювати будь-які політичні погляди. У мене тільки одне прохання – щоб Національний банк працював, як годинник». Всім стало легше, всі зрозуміли, що ніхто нікого не переслідує. І сталося так, що центральний банк став ще краще працювати, ніж він працював. От є у відділі 10 людей, троє пішли на майдан, сім працюють за 15 людей. І такі враження у мене залишилися... неймовірно приємні враження після дуже складних часів у центральному банку. Але ми це разом пережили і я вдячний кожній людині, з якою я працював.
- Якщо б залишилися працювати у банку, невже Ви б щось втратили?
- Треба рухатися вперед завжди. Завжди вперед. Не можна стояти на одному місці.
- Чому професія політика така популярна в Україні?
- У нас політиків перетворили на на кшталт акторів, на кшталт тих людей, яких кожен день показують по телебаченню, і політика перестала виконувати свою основну функцію – це функцію змін у країні. Політик став просто популярною особистістю. Чому політика популярна в Україні? Скажу чому. Тому що так склалося, що до влади ідуть по гроші. Так склалося, що перебування у політиці – це перебування у закритому клубі декількох сотень людей, мізерної меншості, яка, в принципі, користується благами, які належать більшості. І це те, що треба перевернути. Чому зараз так? Напевно, це ще пострадянський синдром. Ще відсутня зрілість. Трохи люди ще бояться захищати свої права. Голова ВРУ, відповідно до низки законів має право на державну дачу, земельну ділянку, безкоштовні комунальні послуги на території цієї резервації, де знаходяться всі прем’єри, президенти. Конча Заспа називається. На чартерні перельоти на літаках, безкоштовну державну дачу в Криму і на автомобіль після того, коли покинув пост голови ВР. І коли я зараз вам про це розповідаю, як повинно бути на Заході, так треба з себе розпочинати. Коли я прийшов на посаду голови ВРУ, я не взяв державної дачі. Хоча спокусливо дуже звучить. Задурно дають дачу, ще й платити за це не потрібно. Ще й тебе будуть охороняти, гроші будуть давати на те, щоб реконструювати цю дачу.
- Чому?
- Тому що це неправильно. Я не літав чартерним літаком. Тому що мені це не вкладається в голову. Яке таке велике цабе, голова ВР, що він повинен літати чартерним літаком? Чудовий економ-клас. Люди повинні бачити і відчувати, що ти високопосадовець, який нічим не відрізняється від них, що ти людина, яка показує це, в першу чергу, своєю поведінкою....
- Це свідчить про те, що Ви вмієте рахуватии гроші, а на початку програми Ви сказали, що з математикою у Вас не дуже.
- Я вмію рахувати державні гроші. 5 мільйонів гривень, які були зекономлені на чартерних перельотах, пішли до державного бюджету.
- Кажуть, що політики – заможні люди. Що Ви можете собі дозволити?
- У сьогоднішніх українських реаліях звичайно, що я себе можу прирівняти далеко не до бідної людини. І протягом останніх 10 років я публікую всі декларації. Всі декларації, які є. Ми – заощадлива сім’я, тому що це неправильно - розкидатися грошима. Ми живемо, в принципі, як середньо-статистична українська сім’я.
- Дочки навчаються у державній чи у приватній школі?
- У державній школі на Оболоні. Спочатку навчалися на Печерську, а потім переїхали на Оболонь.
- Чому?
- Зручніше дітей довозити. Там дуже хороша школа. Принаймні так кажуть діти і дружина. Навчаються у звичайній школі. І це також ще одна частина мого бачення світу. Ти не можеш змінити країну, якщо твої діти навчаються в Англії, США, Іспанії. Ти не можеш змінити систему освіти в Україні, тому що ти не знаєш про це нічого. Ти не можеш змінити систему охорони здоров’я, якщо твоя сім’я і ти так само живеш за кордоном і там лікуєшся. Ти не можеш знати про те, що змінити в Україні, якщо більшість часу твоя родина перебуває за кордоном. Тому треба жити тут, треба працювати тут, а родина повинна такі самі мати проблеми, як і всі в нашій країні. Треба ходити на базар, треба ходити до магазину.
- Знаєте, скільки коштує гречка в магазині?
- Гречку я не купую, тому що я її з дитинства не люблю. Це Азаров знає, скільки гречка коштує. Я в основному купую молочні продукти. Це якщо дружина поїде… а я в супермакет заїду і куплю стандартний набір.
- А як реагують у магазині, коли впізнають Вас?
- Та ніяк. Безкоштовно ніхто нічого не дає. На касі все рівно треба платити.
- Ну, Ви знаєте, що якщо вітають на вулиці чи в магазині, це означає, що вас, політиків, поважають…
- А політиків не дуже люблять.
- Чому?
- Така природа. Нема за що любити, і взагалі не потрібно, щоб політиків любили.
- Так буде завжди в Україні?
- Але треба, щоб їх поважали, і цю повагу треба дуже важко заробляти. Вона крок за кроком, краплина за краплинею, вона дуже важко здобувається, але дуже легко втрачається.
- Коли починається і закінчується Ваш робочий день?
- Все залежить від того, коли він закінчується. Він тому так само і починається. У принципі, це 8 ранку як правило. Закінчується об 11-й годині вечора.
- Ви мали би бути в добрій фізичній формі.
- Я прийняв для себе рішення шість років тому. Я дуже активно зайнявся спортом. Тому що фізична форма – це, в першу чергу, не тільки те, як ти себе відчуваєш зовні, а як ти себе відчуваєш всередині. Для того, щоб підтримувати фізичну форму, треба дуже багато працювати, це важко, це інколи не хочеться, це треба себе заставити, але фізична форма дає дуже велику і високу стійкість для моральної форми.
- Є персональний тренер?
- Так, це обов’язкова частина. Для кожної людини це обов’язково повинна бути частина. Моя мама також ходе. Зрозуміло, що не до спортзалу, але вона ходить на якісь там фізичні вправи для літніх людей. Погляньте на людей, які живуть на Заході. 60, 70, 80 років. Люди кожен день обов’язково займаються якимсь видом спорту. Починаючи з прогулянки і закінчуючи дійсно якимись спортивними заходами.
Тренер:- Мы тренируемся шестой год. Я думаю, что мы достигли с ним хороших успехов. Основная вещь, которая стоит за его целью – это сохранение здоровья и достаточный уровень энергии, чтобы вести такую плодотворную жизнь.
Арсений Петрович достаточно спортивен, вынослив, силен. Это можно увидеть на его тренировках. Это никакое ни похвальство, так оно и есть. Он относится к своим тренировкам очень ответственно. Я бы сказал, что очень даже, как настоящий спортсмен. Он их пропускает только при крайнем случае, только если это поездки. И то я знаю, что в поездках он всегда найдет время, зал и обязательно позанимается.
Он стал гораздо уравновешенней. Все-таки эти занятия учат его переключаться и снимать стресс. Это для него некоторая смена обстановки и в то же время способ зарядить себя энергией. Оставаться самим собой и, как сказал Мхад, чтобы вы не делали, мелочь может быть на общем фоне, главное, чтобы вы это делали, потому что кроме вас это никто не сделает.
- Якби була можливість, щось змінили б у своєму житті?
- Я міняю обов’язково щось кожен день. Ніколи не стою на місці. Рухаюся вперед. Хочу, щоб такі зміни були у всіх. Намагаюся зарядити інших своєю енергетикою. Намагаюся навчитися у тих, хто має більші знання, ніж я. Намагаюся бути кращим, не робити помилок. А якщо я їх і роблю, то, до речі, дуже страждаю потім, стараюся виправляти, не допускати їх. Просто постійно треба йти вперед. Постійно боротися.
Жовтень 2012 року